HOLODOMOR WEBSITE - Articles

Сторінка Пам'яті Голодомору

The Holodomor Memorial Website

Українська

English

< до списку

оригінал

translation to the list >
Джеймс Мейс і його місія
Оксана ПАХЛЬОВСЬКА,
Римський університет «Ла Сап’єнца»,
Національна академія наук України


Дуже страшно, коли раптом мусиш сказати про близьку людину, про друга, втрата якого лишається болем на ціле життя: добре, що ця людина пішла зі світу, ЦЬОГО не побачивши...

Так я мусила собі сказати 28 листопада 2006 року, після ухвалення Верховною Радою Закону про Голодомор.

Так, закон було прийнято. Але в такий спосіб, що це голосування залишиться не лише поіменним, а й колективним тавром на політичному тілі нації.

Мейс пішов із життя, не бачивши цієї ганьби. Пішов з життя до того, як правляча політична сила України визнала себе — через своє фактичне НЕголосування — нащадком авторів Великого Терору. Іншими словами — законним «правонаступником» убивць України.

Саме це голосування увиразнило ідею Мейса про те, що українське суспільство є постгеноцидним суспільством. Що вкладав він у це поняття?

Так, йдеться саме про постгеноцидне суспільство, а не постколоніальне, як стверджують деякі дослідники. Адже постколоніальними є в основному суспільства, які мали цивілізованих колонізаторів. Відтак постколоніальна Індія сьогодні стала на шлях демократії і перетворюється на економічного колоса. Навіть Південно- Африканська Республіка, незважаючи на колишній апартеїд, виходить зі стану колоніалізму і набуває значної економічної ваги. Цивілізовані метрополії в слушний момент мали мужність відмовитись від своїх володінь і — перейти з ними на режим паритетного спілкування.

Однак це не випадок України. Її колонізатор, на відміну від цивілізованих метрополій, ніколи й не думав відмовлятися від завойованих територій. Навпаки: чим більше агонізує, тим відчайдушніше углибає пазурями в країни, регіони і цілі геополітичні ареали.

А що пазурі «братні», то колоніалізм, мабуть, ще й не скоро стане ПОСТколоніалізмом.

І, можливо, саме тому в Україні видимий колоніальний спадок «розчинений» у спадкові постгеноцидному — часто невидимому, але зловісно і постійно присутньому не лише в психології, а й у психіці суспільства, в стимулах, комплексах і кошмарах цієї психіки.

Так що Мейс залишив нам трагічну думку, яку доведеться ще тривалий час осмислювати. А зміст цієї думки ще довго буде так само болючим, як і захованим нервом нашої історії.

Парадигматика вимагає розглядати Голодомор поряд з іншими двома геноцидами ХХ ст. на обширі християнської цивілізації — вірменським і єврейським. Попри огром політичних та економічних причин цих геноцидів, були ще й глибинні причини культурні. Це не просто один народ знищував інший. Це були різні форми нищення християнської цивілізації. У випадку вірменського геноциду механізмом цього нищення був ісламський фундаменталізм. У випадку Голокосту — атеїстичний монстр, який відмовився від Бога, знищував народ, в глибинах культури якого зародилася та сама християнська цивілізація. І на Землі якого народився християнський Бог.

І у випадку Голодомору теж — антихристиянський світ знищив світ християнський. Новоутворений політичний Молох, який боровся з Богом, руйнуючи і профануючи храми, знищив цивілізацію, яка була останньою цитаделлю християнства на вже неміряному просторі нігілістичного більшовицького варварства.

Залишена вірменським та єврейським геноцидами рана в тілі цих народів по сьогодні є невигойною. З цих трагедій почався для них і новий відлік їхньої історії.

Загальноприйнятою є думка, що Голокост як геноцид не можна порівнювати з жодним іншим. Чи правильно це? Я не знаю. Кажу про це відверто: не знаю. Мабуть, все ж таки мають рацію ті, хто наполягає на унікальному значенні Голокосту. Але як унікальний Голокост, так само унікальний і Голодомор, хоч обидва геноциди відбувалися в есхатологічному ключі Endlosung, «остаточного розв’язання». З тою лише різницею, що Голокост був акцією вбивць, які не приховували своїх намірів. Німці і в цьому були точні, — вони підвели і теоретичну і практичну базу під цей геноцид. Натомість Голодомор був тим більше галюцинозним проектом, що здійснювався він у супроводі риторики про «дружбу народів-братів» та інших кліше ідеологічної шизофренії російського комунізму.

В першому випадку йшлося про «арійську расу», а в другому — про «савєцкій народ» як остаточний результат цієї злочинної «соціальної інженерії». Саме в цьому і справді — жодної різниці, бо й там і там знищувалися всі, хто не вписувався у відповідну парадигму.

Ці дві національні катастрофи є виразно унікальними, однак, зокрема з двох різних перспектив. Трагедія Голокосту стала консолідуючою енергією для самоосмислення єврейського народу, для зміцнення його ідентичності, для нового розуміння його місця і ролі у світі. Голокост став також грандіозним моральним струсом і для всього світу — насамперед для Європи, яка — через створення концепції геноциду в повоєнний час — поставила перед собою питання власної — спільної — відповідальності за цей злочин. Злочин проти одного народу ВПЕРШЕ був інтерпретований як злочин проти цілого людства.

Саме ця ідея стала основою НОВОГО ЕТОСУ — і самої людини й історичної науки ХХ століття. Адже справа не лише в Гітлері й нацизмі, що стали емблемою звірства, до якого може дійти людина. Сприяли цьому перетворенню Людини на Бестію всі, хто заплющував очі на те, що відбувалося, хто сприяв цьому злочину консенсусом, співпрацею, мовчанням. Людство було змушене визнати: трагедія одного народу не повинна замикатися в межах історії цього народу, — лише спільна пам’ять людства про цю трагедію може стати запорукою її неповторення в майбутньому.

Звідси й спокута Європи — впродовж десятиліть — своєї провини перед єврейським народом. Моральна спокута. Шлях Німеччини до демократичної держави почався з визнання свого злочину, з докладної його документації та з постійної, неперервної, драматичної для себе і всіх СПОКУТИ. Щоденної, щохвилинної — на німецькому телебаченні є канали, які постійно транслюють історію і аналіз Голокосту. Але Європа спокутує свою провину також і матеріально. Насамперед євреям була дана, нарешті, можливість мати свою державу. А Німеччина десятиліттями виплачує астрономічні суми нащадкам закатованих шести мільйонів євреїв.

Звичайно, усвідомлення Голокосту стало ознакою демократичної зрілості повоєнної Європи. Але усвідомлення Голокосту стало можливим завдяки також єврейській спільноті, яка зуміла організувати і структурувати свій протест, свій самозахист, свою, нарешті, ВИМОГУ СПОКУТИ.

Так відбувається тоді, коли народ має самоповагу. Тоді драма цього народу стає моральним мірилом свідомості цілого людства.

Трагедія Голокосту стала для євреїв захисним муром для їхньої пам’яті. Символом мужності і витривалості. Символом незнищимості. Символом безсмертя. Пам’ятаю маніфестацію в Римі в листопаді 2005 року проти погроз іранського президента знищити Ізраїль. Після всіх офіційних виступів під стінами посольства Ірану, під світлом ліхтарів і шум платанів та пальм оркестр заграв єврейські мелодії. І двоє закоханих єврейських молодят раптом затанцювали «Хава Наґіла». Серед заворожених людей, серед націлених на них журналістських камер і фотоапаратів вони танцювали з такою пристрастю і забуттям, що було зрозуміло, що їм тисячу років. І що це тільки початок.

В Європі свідомість Голокосту стала моральним критерієм демократії, обов’язковим «пропуском» у цивілізований світ. Один відомий славіст з Ізраїлю сказав якось на конференції з україністики в Італії, що ставлення до євреїв стане для пострадянської України «паспортом» для її входження в коло цивілізованих держав.

Важко з цим не погодитись. Цікаво, однак, запитати в себе: з такої точки зору «паспортом» в який світ може стати ставлення українців до самих себе — і до своїх трагедій?!

Мабуть, «паспортом» в антисвіт. Або, простіше, в ту частину джунґлів, де паспортів не треба. Де історія починається вранці, а закінчується ввечері. І тому вона просто зайва.

Ці джунґлі, однак, недалеко, — ними густо заростають владні палаци. Якщо «народним депутатам» велетенська кількість вже, нарешті, виданих і перевиданих документальних свідчень не допомагає сприйняти загибель мільйонів співвітчизників як геноцид, — а отже, як злочин проти людства, — значить, вони не вважають українське суспільство (тобто і власних виборців) частиною людства.

На відміну від Голокосту, Голодомор став однією з основних причин втрати Україною ідентичності і зробив неможливою консолідацію суспільства. Повоєнна Європа написала історію своїх катастроф. Повоєнний СРСР в черговий раз сфальшував історію. Голодомор в цій історії був однією з найбільш заборонених тем.

Ось тому, вкотре втративши минуле, сьогодні країна виявилася нездатною на проект майбутнього.

Гітлер хотів знищити євреїв саме як народ, — адже в розсіяних по Європі євреїв не було батьківщини, конкретної землі. Сталін теж хотів знищити українців як народ. Але в цього народу була батьківщина, була земля. Гітлер хотів знищити єврейську культуру. Але народ Біблії мав свою культуру по всьому світу — і вмів її зберігати. А українська культура була саме в Україні — і минула, і сучасна. Тому Сталін — паралельно з Голодомором — знищив храми і книги минулого — і культурну, мистецьку й наукову еліту тогочасної України.

Адже основною метою ідеаторів Голодомору було перетворення України на НЕ-Україну. А з часом — і на АНТИ-Україну.

Як бачимо, Сталіну цей проект вдався. Хоч наполовину, але вдався. Сталін і справді змінив генетичний код нації. І сталося це не випадково саме в Україні, адже Україна була найбільш бунтівною — після Польщі — частиною Російської імперії та найбільш непокірною частиною імперії радянської. І Молох сталінської імперії знищив цей опір у нечувано садистський і цинічний спосіб. Не прямим убивством, як у Голокості, коли людина могла принаймні спробувати протистояти — чи хоча б гідно умерти. Комуністична Росія вбивала Україну перетворенням людини на вегетативну істоту, зводячи її до стану тваринного існування, до неможливості опиратися, протистояти, робити моральний вибір. У романі Васілія Ґроссмана «Все течет» описується, як над українськими селами стояло виття людей, які вже не могли ходити, які могли тільки повзти по землі, щоб дістатися залізниці, де це було можливо, — може, яка милосердна рука кинула б з вікна шматок хліба.

І тоді вікна потягів, що проходили залізницею Одеса-Київ, почали забивати дошками.

Закон «п’яти колосків»? Жінок, матерів, розстрілювали просто на полях, якщо вони підбирали кілька колосків для вмираючих дітей.

Це відбувалося в «житниці Європи».

Саме в Голодоморі виявилося цілковите презирство комуністичного російського світу до людини як такої. До основоположних людських почуттів. До будь-якого морального виміру людського існування.

А також патологічна зненависть до «братньої» України.

Разом із вбивством людей було знищено почуття Дому, сенс і культуру праці. А насамперед — любов до цієї землі, яка з життєдайного ресурсу перетворилася на безвимірну могилу, що приймала в себе мертвих і живих, ворушилася їхніми стогонами і знову і знову поглинала нові життя.

Замість людських почуттів суспільством оволодів Страх — тотальний, принизливий Страх. Страх бути собою. Розмовляти своєю мовою. Згадувати своїх мертвих.

СТРАХ БУТИ. Від часів Сталіна українське суспільство паралізовано страхом бути.

Звідси й прірва НЕ-присутності, НЕ-праці, НЕ-моралі. Звідси загребущість одних і готовність до напівголодного існування інших. До постійних нестатків. Аби не чіпали. Аби не мучили. Яка свобода? Яка демократія? «БУДЕМО ТЕРПІТИ». Витерпівши Голодомор, можна витерпіти все на світі.

Звідси також відмова від своєї культури. Лишилося в генах: за приналежність до цієї культури — убивають.

СТРАХ — це єдиний — і тотальний — спадок, який Система залишила українському суспільству. Цей принизливий спадок передається з покоління в покоління. Вивітрює з людей мову. Гідність. Пам’ять.

Вивітрює з людей людей.

Тому керувати таким суспільством легко. І саме це суспільство може здобутися лише на одну владу: злодіїв. Циніків. І відвертих злочинців.

Під час Голодомору був знищений не лише демографічний і економічний ресурс країни на століття вперед. Був знищений український селянський космос в усій його культурній, мовній, філософській тяглості. А головне — був знищений його тисячолітній етос — етос стосунку з землею.

Цей селянин на стіл не клав перевернутий хліб, — хліб не можна було ображати, він був від Бога. Той, хто змів з лиця землі той селянський світ, який про цю дану Богом землю дбав, міг уже безкарно паплюжити цю землю Чорнобилем і ховати її під тоннами радіоактивного брухту.

Цар-Мідас смерті. До чого він не торкається, все перетворюється на смерть.

І хто ж, як не нащадки того колективного Варвара, могли сьогодні так розікрасти країну, що на ній не лишилося живого місця? Хто міг витіснити мільйони людей за кордон у пошуках принизливих форм заробляння на той самий — віднятий у 30-х — шматок хліба? Хто може сьогодні гноїти зерно в портах і викидати його потім у Чорне море? Хто може планомірно віддавати Росії безпеку і незалежність держави?

Сьогодні ми цю постгеноцидну Анти-Україну, про яку попередив Джеймс Мейс, бачимо на кожному кроці, і насамперед, знову ж таки — у владних палацах. Ця Анти-Україна веде відвертий грабунок держави. Знущається над суспільством. Йде потоптом по його могилах. Продовжує політику русифікації. Називає інтелігенцію «узкім слоєм» — блискучий фрейдистський ляпсус, визнання своєї пострадянської генеалогії, бо де ж інтелектуали були «прослойкою», приреченою на зникнення, як не на Шабаші Люмпенів під назвою СРСР? І ця ж Анти-Україна робить усе можливе, аби держава кроку не ступила до Європи і лишилася в цій «сірій зоні» геополітичного небуття, — бо лише так можна мати ще кілька оперативних років на її остаточний дерибан.

Ось портрет постгеноцидного суспільства в одній окремо взятій — Харківській — області. Коли у ВР аж двоє депутатів Партії регіонів проголосували за закон про Голодомор, один із лідерів партії, Євген Кушнарьов, в інтерв’ю «Радіо Свобода» великодушно пообіцяв, що партія не вживатиме каральних заходів щодо депутатів своєї фракції. «Ніяких наслідків на сьогодні це мати не буде», — сказав він (www.pravda.com.ua 9.12.2006).

В листопаді минулого року у Харківській області, щасливій сьогодні від того, що російська мова набула, нарешті, статусу «регіональної», жодна посадова особа з міської влади не прийшла на офіційні заходи із вшанування пам’яті Голодомору, що проходили на українсько- польському Меморіалі та біля Хреста жертвам Голодомору.

На похороні Кушнарьова було 30 тисяч чоловік.

Довідка: в Харківській області за три місяці 1933 року померло більше 600 тисяч людей. Загальна кількість померлих у регіоні сягала двох мільйонів — це була третина селянства Слобожанщини. Селяни, як це можна бачити з архівних фотографій, вмирали на центральній вулиці міста. Щоранку їхні тіла звозили в яри на околиці. Щовечора на вулиці лежали нові трупи.

Історики називають тогочасний Харків — тоді столицю УРСР — «столицею відчаю».

Все це відбувалося за часів «постишевського терору». Вулиці Харкова й досі мають імена керівників ЦК КП(б)У, які здійснювали цей геноцид. Є, звичайно, в Харкові і проспект Постишева.

Саме у Харкові 1933 року застрелився Микола Хвильовий. Він зрозумів приреченість свою особисту і приреченість України на цей кривавий кошмар. Ціною власного життя — Хвильовий попередив. Поставивши цим вистрілом крапку на завершальній сторінці геніального і трагічного «Розстріляного Відродження».

І ще можна сказати: добре, що Мейс не дожив до того дня, коли на керівництво історичними архівами України було призначено комуністичний кадр. Як людині йому було б дуже боляче. Як людині, яка так любила Україну, йому було б соромно за Україну.

Одначе як вчений він би отримав цілковиту сатисфакцію: його моторошна теза «постгеноцидного суспільства» цілковито підтвердилась.

Адже бути «постгеноцидним суспільством» означає не мати пам’яті. Означає мати виключену свідомість. Знищене в такий спосіб суспільство — це суспільство лоботомізоване. А та частина суспільства, яка вистояла проти цієї лоботомізації, вочевидь ще не має достатньо психологічних і фізичних сил, щоб відсунути від себе цю омертвілу масу погашеного мозку, яка навалюється на живий мозок, душить його своєю мертвотною вагою.

Мейс — вчений. Він працював над цифрами і фактами. Він давав їм раціональне пояснення. Але завжди було таке відчуття, що він прийшов у цю культуру, бо його покликали мертві. Мабуть, тому, що вони ще не поховані. Бо неоплакані. Бо забуті.

Він почув їхні голоси. Здалеку. З іншої країни. З іншого континенту. Він вивчив їхню мову. Поки убогі служителі Системи, здатні ввібгати кілька брехливих слів у дефективний суржик, насміхалися з його акценту, Джім розкочував своє американське «р» у мові мервих, які його покликали. І розмовляв з ними без перешкод.

Мейс був ворогом будь-якої форми зневаги до людини. Це був алгоритм його інтелектуального протистояння будь- яким виявам тоталітаризму. В цьому він був сином тієї — найкращої — демократичної Америки як духовного спадку Вашинґтона і Лінкольна. Він мав у собі почуття справедливості і чесності настільки пристрасне і сильне, що воно ніби палило його зсередини. І саме це почуття й привело його до України, — країни, яка, можливо, як ніяка інша у світі, стала жертвою постійної несправедливості та безчесного з собою поводження.

У багатьох країнах стосовно Голокосту існує кримінальна відповідальність. У Франції збираються ввести кримінальну відповідальність за негаціонізм стосовно геноциду вірмен. Однією з категоричних умов для входження Туреччини до ЄС є визнання вірменського геноциду.

А зі стін Верховної Ради України і сьогодні лунають слова про «так званий геноцид», про «голодоморного фантазера Мейса».

Київ та інші міста України затиснуті зашморгом вулиць, що носять імена їхніх убивць.

Пам’ятники її вбивцям стоять по всіх містах України.

Ось тому важко сподіватися, що з такою країною хтось у світі буде рахуватися. Росія розуміє тільки мову сили, — а сьогоднішня офіційна Україна вміє говорити з нею лише з позицій слабкості й покори. Європа розуміє мову самоповаги. Для сьогоднішньої офіційної України це глибоко іноземне слово, перекладу якого вона на свій політичний суржик не знає.

Така офіційна Україна, як вона є сьогодні, — тобто Україна лоботомізована, — навряд чи знайде державні кошти на Меморіал, присвячений Голодомору. Або на Інститут національної пам’яті. Вона зводить пам’ятники фальсифікаторам виборів, а не вченим, які піднімають з дна небуття її історію.

В такої України знаходяться мільйони доларів на дебільні передвиборні реклами і «зеро» коштів на видання праць Мейса. Тим більше, що Мейс писав не лише про Голодомор. Мейс був істориком України ХХ ст.

І надрукувати його праці означає оприлюднити цілий «парад скелетів» у російсько-українській «політичній шафі». У 1983 р. Мейс видав в Америці свою книжку про знищення національного комунізму в Україні. Мейс писав безжальні статті про політичну природу російського православ’я. Деякі його дослідження сьогодні звучать пророчо. Мейс писав, наприклад, про драму українського соціалізму. «Чи на щастя, чи на жаль, у ХХ столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм», — цією фразою Мейс розпочинав свій розділ у книжці «Українська державність у ХХ столітті» (1996). Мабуть, коли початки українського соціалізму позначені такими постатями, як Драгоманов і Грушевський, а на сьогоднішньому його етапі — іменами, яких у цьому ряду соромно вимовляти, то залишається сказати: «Джіме, таки НА ЖАЛЬ «в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм»! Великою мірою ідеалістичний соціалізм перших його адептів перешкодив Україні збудувати державу. А подальша дегенерація цього соціалізму, яка з європейської традиції скотилася до торгів на блошиному ринку постсовкової політики, довела політичний і моральний крах цієї ідеології в історії української державності. Доповідь Мейса на харківському конгресі МАУ в 1996 р. називалася «Соціально-генетична спадщина геноциду і тоталітаризму в Україні та шляхи її подолання». Мейс чудово знав, що породжені геноцидом патології в Україні пропорційні есхатологічним вимірам самого геноциду. І їх так тяжко викорінити саме тому, що геноцид тим і ГЕНО-ЦИД, що він деформує основи генофонду нації.

Мейс відкрив перед українським суспільством книгу його Апокаліпсису. Прочитав йому цю Чорну Книгу вголос. Але суспільство й не дуже почуло — і саме тому, що нейтралізовані, лоботомізовані саме ті ділянки його мозку, які відповідають за самозбереження, за самозахист. За виживання, врешті.

26 листопада, коли запалюєш свічку в день пам’яті десятків мільйонів українців, убитих тільки за те, що вони з діда-прадіда вирощували хліб, досить визирнути у вікно. Де- не-де ще засвітиться свічка. А то будуть вгинатися екрани телевізорів від децибелів локальної чи московської попси.

Чи триватиме безконечно цей вегетативний стан суспільства, важко сказати. Мейс — разом зі своїми українськими колегами-істориками — зробив усе, щоб відродити нервову матерію мозку української нації. Щоб цей мозок почав посилати сигнали. Щоб запрацювала пам’ять. Щоб це суспільство почало відновлювати волю до життя.

А чи й справді запрацює цей мозок, це вже не справа Мейса. Це справа українського суспільства.

Зрештою, російського теж. Росія визначила себе спадкоємицею золотого і алмазного фондів СРСР. Але стане цивілізованою державою лише тоді, коли визнає себе спадкоємицею також і кривавого фонду СРСР.

Ось тому, дивлячись на цю пострадянську Верховну Раду, з трибуни якої пролунала не одна образа Мейсу, бачиш в основному натовпи зловісних мертв’яків, політичних трупів із застиглими очима.

А Джім дивно живий. Може, він знав якусь містику, як його древні індіанські пращури. Таємницю подолання смерті. Він всуціль займався трагедією. Але його важко було побачити неусміхненим. Він навіть коли був обурений — було ким і чим, — від нього струменіла потужна енергетика добра і непояснимого, лише йому властивого, оптимізму. Здавалося, що Джім — попри все — вірить у перемогу сенсу, в перемогу людини над нею ж породженими абсурдами і фантомами.

Думаю, ми всі, хто з Джімом в той чи інший спосіб працював, будемо завжди співмірювати нашу історію з роботою Мейса, його любов’ю до України, його інтелектуальною чесністю. А головне — з його вірою в те, що Україна — нація дивовижної життєздатності, а отже, колись подолає свій постгеноцидний спадок і стане свідомою, шляхетною і впорядкованою європейською державою. Шанованою у світі, зокрема, за своє вміння шануватися.

Зрештою, помаранчева революція довела, що ця європейська Україна вже народжується. Як не важко, а народжується.

Чи, точніше, — відроджується.

Коли я попросила Джіма зустрітися з однією моєю італійською аспіранткою, яка писала дисертацію про Хвильового, він мені відповів: «О, звичайно! Друг Хвильового — це мій друг!»

Так, ніби Хвильовий не застрелився в тому ж таки 33-му, а жив десь поруч із Джімом — перебігти вулицю, — і вони час від часу збиралися на каву.

Тепер Джім із Хвильовим точно п’ють каву разом.

Колись, мабуть, на вулицях Києва можна буде зустрітися з кам’яним Мейсом. Він, такий живий і пасіонарний, поставився б до цього з гумором. Бо самому Джіму пам’ятник не потрібний. Йому був важливіший пам’ятник, який він зводив сам, своєю працею, — пам’ятник безневинно загиблим мільйонам українців.

Пам’ятник Мейсу, можливо, найперше потрібен самій Україні. Це був би важливий знак того, що Україна починає виходити з постгеноцидного стану. А отже, вчиться відрізняти своїх нищителів від людей, які за любов до неї заплатили своїм життям.

І це теж був би невеликий, але крок України до Європи. Зроблений завдяки американцеві Джеймсу Ернесту Мейсу.

№27, четвер, 15 лютого 2007



Передруковано із газети ДЕНЬ
http://www.day.kiev.ua/177149/
 

 


James Mace And His Mission


by Oxana Pachlowska,

University of Rome La Sapienza
National Academy of Sciences of Ukraine
 


It is awful when you have to say about a close friend whose loss has left lifelong pain, "It is a good thing that he left this world without seeing
this."

That is what I told myself on Nov. 28, 2006, after the Verkhovna Rada passed the law on the Holodomor. Yes, they passed the law but in a way that stigmatized both individual MPs and the entire nation.

Mace departed from this life without witnessing this disgrace. He died before Ukraine's ruling political force acknowledged itself-through its de facto refusal to vote-as the legal successor to the authors of the Great Terror, the culprits who tried to destroy Ukraine.

The voting clarified Mace's idea that Ukrainian society is post-genocidal. What did he mean by this designation? He had in mind precisely a
post-genocidal society rather than a post-colonial one, as some researchers maintain. After all, post-colonial societies typically had civilized colonizers.

Post-colonial India has embarked on a democratic course and is turning into an economic colossus. Even the Republic of South Africa, despite the former system of apartheid, is freeing itself from the shackles of colonialism and gaining economic weight. Civilized parent states had the courage to relinquish their colonies at an opportune time and treat them as equals.

However, this is not the case with Ukraine. Unlike civilized parent states, Ukraine's colonizer never thought of relinquishing its conquered territories. On the contrary, the more it agonizes, the deeper it digs its claws into countries, regions, and entire geopolitical areas. The claws being "fraternal," this kind of colonialism is not likely soon to become
post-colonialism.

Perhaps this is why the visible colonial heritage in Ukraine is "diffused" in the post-genocidal heritage, often invisible but nevertheless constantly present, and not only in society's psychology but also in the stimuli, complexes, and nightmares of its psyche.

Mace left us a tragic thought that will take us a long time to reflect on. For years to come, its purport will remain a painful and hidden nerve of our history.

The paradigmatic approach requires that the Holodomor be considered together with two other cases of 20th-century genocide within the span of Christian civilization-the Armenian and Jewish genocides. In addition to the countless
political and economic causes of these two genocides, there were also cultural factors. It was not simply a matter of one nation destroying another.

Rather, these were different ways of destroying Christian civilization. In the case of the Armenian genocide, Muslim fundamentalism was the destructive mechanism. In the case of the Holocaust, an atheistic monster that had
renounced God destroyed a nation that was the historical and cultural cradle of Christian civilization and on whose territory the Christian God was born.

The Holodomor was similar in this respect: the anti-Christian world destroyed the world of Christianity. The newly-created political Moloch
fought against God. Ruining and profaning temples, it destroyed a civilization that was the last Christian stronghold on the already immeasurable expanse of nihilistic Bolshevik barbarism.

Until this day the wound inflicted by the Armenian and Jewish genocides on these nations remains incurable. These tragedies became the new starting point for their history.

It is generally accepted that the Holocaust as genocide cannot be compared to any other genocide. Is this correct? I don't know. I say frankly: I don't know. Perhaps those who insist on the Holocaust's uniqueness have a point.
But equally unique is the Holodomor, even though this genocide was also conducted in the same eschatological vein of Endlosung, or Final Solution.  The only difference was that the Holocaust was an act by killers with unconcealed intentions. Germans were true to their meticulousness even here-they had developed both theoretical and practical foundations for this genocide.

In contrast to this, the Holodomor was more of a hallucinatory project accompanied by rhetoric about the friendship of fraternal nations and other clichés produced by the ideological schizophrenia of Russian communism.

In the former case it was all about the Aryan race; in the latter, about the Soviet people as the final product of this criminal social engineering. In fact, there is no difference here: in both cases all those who did not conform to the corresponding paradigm were destroyed.

These two national catastrophes are clearly unique but from two different perspectives. To the Jewish people the tragedy of the Holocaust became the unifying energy needed for self-understanding, strengthening their identity,
and for a new perception of their place and significance in the world.

The Holocaust also became an overwhelming moral shakeup for the whole world and, above all, for Europe. In the postwar period, Europe developed the concept of genocide and posed the question of its own collective responsibility for this crime. For the first time a crime against one people was interpreted as a crime against the entire human race.

This idea became the foundation of a new ethos for both people and 20th-century historical science. The scope of the problem is not restricted to Hitler and Nazism, which became the epitome of extreme inhumanity. This
conversion of the human being into a beast was condoned by all those who connived at what was taking place and abetted the crime by means of their consent, cooperation, and silence.

The world was forced to admit that one nation's tragedy should not be restricted to its own history. Rather, only humanity's collective memory of the tragedy can guarantee that it will never again be repeated.

This is the origin of Europe's atonement for wronging the Jewish people-moral atonement that has spanned decades. Germany's path to a
democratic state began with the recognition of the crime it had committed, its detailed recording, and constant, incessant, and dramatic atonement, both individual and collective.

This is the kind of atonement that pervades every day and every minute-German television channels regularly air programs on the history and analysis of the Holocaust. Europe is also atoning financially. Jews were finally given an opportunity to have their own state. For decades Germany has been paying astronomical sums to the descendants of the six million murdered Jews.

Of course, awareness of the Holocaust was an indicator that postwar Europe had reached democratic maturity. But this understanding was achieved because the Jewish community was able to organize and structure its protest, self-protection, and, finally, its demand for atonement.

This is what happens when a nation has self-respect. This nation's drama becomes the moral standard for the conscience of the entire human race.


For the Jews the tragedy of the Holocaust became a protective wall of their memory and a symbol of courage, endurance, indestructibility, and immortality. I remember the November 2005 demonstration in Rome in protest against the threats of Iran's president to destroy Israel. After all the official speeches in front of Iran's embassy, in the glow of streetlights and the rustle of plane trees, an orchestra began playing Jewish tunes.

A pair of young Jewish sweethearts suddenly began dancing to the tune of "Hava Nagila." Among the spellbound people and in front of journalists' cameras, they danced with such passion and obliviousness that it was clear:
they were a thousand years old- and this was just the beginning.

In Europe awareness of the Holocaust became a moral standard of democracy and a mandatory pass to the civilized world. At a Ukrainian studies conference held in Italy, a well-known Slavist from Israel said that the
attitude of post-Soviet Ukraine to Jews will be its passport to the circle of civilized countries.

It is hard to disagree with this statement. But then an interesting question arises: to what world can Ukrainians' attitude to their own nation and tragedies be a passport? It is probably a passport to the anti-world or, in
simple terms, to that part of the jungle where no passports are needed and where history begins in the morning and ends in the evening. This is why it is simply redundant.

This jungle is not as distant as one may think-government palaces are thick with jungles. If the huge numbers of published (finally!) and reprinted documentary evidence cannot help our MPs, or "people's deputies" as they are called, to recognize the deaths of millions of our compatriots as genocide (and thus, a crime against humanity), then they do not consider Ukrainian society, which includes their own electorate, part of humanity.

Unlike the Holocaust, the Holodomor was one of the main factors that led to U
kraine's loss of identity and rendered society's consolidation impossible. Postwar Europe wrote the history of its catastrophes. Once again the postwar USSR falsified history.
The Holodomor was one of the top-secret topics in this history.

Therefore,
having lost its past for the umpteenth time, Ukraine turned out to be incapable of implementing its design for the future.

Hitler sought to wipe out the Jews precisely as a nation because they were scattered all over Europe, without a state or territory of their own. Stalin also wanted to annihilate Ukrainians as a nation but this nation had its own country and land. Hitler wanted to destroy the Jewish culture, but the Biblical people had a culture that was spread all over the world and knew how to preserve it.

In contrast to this, both past and contemporary Ukrainian culture was
contained in Ukraine. Therefore, parallel to the Holodomor, Stalin destroyed the temples and books of the past as well as Ukraine's cultural, artistic, and scholarly elite of the time.

The main idea of the Holodomor was to turn Ukraine into a non-Ukrainian
republic, and with time-into an anti-Ukrainian entity.

As we can see, Stalin's project succeeded. Accomplished only halfway, it nonetheless succeeded. Stalin changed the genetic code of our nation.

It was not by accident that Ukraine was the arena of these events-Ukraine
was the second most rebellious part of the Russian empire (surpassed only by Poland) and the most recalcitrant one in the Soviet empire. The Moloch of the Stalinist empire suppressed this resistance in an unprecedented sadistic
and cynical way.

It did not kill directly, as was the case during the Holocaust, when a
person was at least able to oppose the killers or die with dignity. Russia
killed Ukraine by turning people into vegetative beings, reducing them to an
animal-like existence, and making them incapable of resistance, opposition, and moral choice.

Vassily Grossman's novel Forever Flowing describes the wailing of people in
Ukrainian villages. People could not walk; they were only able to crawl to the nearest train station, where this was possible, hoping for some merciful
hand to throw a piece of bread to them. The windows in Odesa-Kyiv trains
were then boarded up.

In keeping with the law "on five ears of grain," women and mothers were
shot right in the fields if they were caught picking a few ears of grain for their dying children. And all this took place in the "breadbasket of Europe."

It was the Holodomor that exposed the Russian world's total contempt for
the human being as such, for fundamental human feelings, and for any moral dimension of human existence. Also uncovered was its pathological hatred of so-called fraternal Ukraine.

Together with people's lives, the Holodomor took away the feeling of home
and the sense and culture of work. But above all, it destroyed love for the and that was transformed from a life-giving resource into a boundless grave devouring both the dead and the living, stirred by their groans, and devouring new lives over and over again.

Instead of human feelings, society was
overcome with fear-total, abject fear of being oneself, speaking one's mother tongue, and remembering one's dead.

It was the fear of existing. Since Stalinist times Ukrainian society has
been paralyzed by the fear of existing.

This led to the abyss of non-presence, non-work, and non-morals. This also
caused the greediness of some and the willingness for a half- starved existence and constant poverty of others. As long as they leave us alone, as
long as they don't torment us. What freedom? What democracy? " We will
endure." Having endured the Holocaust, we can endure anything in this world.

This is also where the rejection of our own culture stems from. It has
remained in our genome: the sentence for being part of this culture is death.

Fear is the only and total legacy that the System left to Ukrainian society.
This humiliating heritage is being passed down from generation to generation. It erodes language, dignity, and memory in people. It erodes the human being in people.

This type of society is easy to rule. This society can get only one kind of
government for itself-the government of thieves, cynics, and plain
criminals.

The Holodomor destroyed not only a century-long supply of the country's
demographic and economic resources but also the Ukrainian rural cosmos in its cultural, linguistic, and philosophical continuity and, most importantly, its thousand-year-long ethos of Ukraine's relationship with the earth.

The Ukrainian peasant would not put a loaf of bread on the table upside
down-you were not allowed to offend bread because it was given by God. The one who managed to wipe from the face of the earth this rural world that tended its God-given land was then able to lay waste to this land with the help of Chornobyl and bury it under tons of radioactive waste.

Midas, the king of death: whatever he touches turns into death.

Who else besides the descendants of this collective Barbarian would be able
to loot the country the way they have done today? Who would be able to force millions of people abroad in search of some humiliating way to earn some money for the same piece of bread that was confiscated in the 1930s?

Who would be able to let grain rot in ports and then throw it into the Black
Sea? Who would be able to yield to Russia the security and independence of the country-piece by piece, on a regular basis? Who would laugh in the face
of his own electorate?

One state official was recently quoted by The Ukrainian Truth on Feb. 9,
2007, as saying in his garbled mixture of Russian and Ukrainian, "Why don't I hear applause, I wonder?...Somehow I don't see joy... on your faces."

Today we see this post-genocidal anti-Ukraine on every corner, once again
mainly in the ruling circles. This anti-Ukraine is robbing the state in
broad daylight. It is humiliating society,
trampling on its graves, and continuing the policy of Russification.

It calls intelligentsia a "narrow stratum" - a glaring Freudian slip, an
acknowledgement of one's own post- Soviet descent: where were intellectuals a stratum doomed to destruction if not during the orgy of the lumpenproletariat called the USSR?

This anti- Ukraine will do its utmost to prevent the state from taking a
single step toward Europe and keep it in the gray zone of geopolitical non-existence- the only way to have a few more years for its final despoilment.

Here is a picture of post-genocidal society in one isolated region- Kharkiv
oblast. When all of two MPs from the Party of Regions voted for the Law on the Holodomor, Yevhen Kushnariov, one of the party's leaders, in an interview with Radio Liberty magnanimously promised that the party would not discipline the MPs. "For now this will have no consequences," he said (Dec.
9, 2006, www.pravda.com.ua).

In November 2006 in Kharkiv oblast, which was happy about Russian obtaining
the status of "regional" language, not one local government official attended the official ceremony to commemorate the Holodomor victims. The
proceedings took place at the Ukrainian-Polish Memorial and near the Cross
to the Holodomor Victims. But 30,000 people came to Kushnariov's funeral.

Fact file: during three months of 1933, over 600,000 people died in Kharkiv
oblast. The total mortality count reached 2,000,000-one-third of all peasants in the region. As can be seen from archival photographs, peasants died on the city's central street. Every morning their bodies were dumped into suburban ravines. Every evening the streets were covered with new
corpses.

Kharkiv was then the capital of the Ukrainian SSR, so historians call the
city in that period "the capital of despair."

These things occurred during the Postyshev terror. Some streets in Kharkiv
are still named after the bosses of the Communist Party of Ukraine, who carried out the genocide. Naturally, the city has a Postyshev Prospekt.

It was in Kharkiv, in 1933, that Mykola Khvylovy shot himself. He understood
that he was doomed and that Ukraine was destined for this bloody massacre. At the cost of his own life Khvylovy sent a warning. By this one pistol shot
he put a period on the final page of the brilliant and tragic Executed
Renaissance.

I can add one more thing: it is good that Mace did not live to see the day
when a member of the Communist cadre was appointed director of Ukraine's historical archives. He would feel hurt. As a person who loved Ukraine so much, he would feel ashamed of the country.

However, as a scholar he would receive full satisfaction: his uncanny thesis
about our post-genocidal society has found complete confirmation.

To be a post-genocidal society means to have no memory. It means to have
one's memory in the off position. A society that has been destroyed this way is a lobotomized society. The part of society that managed to withstand the lobotomy does not possess sufficient psychological power and physical strength to push aside this necrotic mass of stifled brain that is pressing down and choking the living brain with its dead weight.

Mace was a scholar. He worked with facts and figures. He gave them rational
explanations. But I have always had the feeling that he came to this culture because he had been called by the dead. Probably because they still have not
been buried-for they have not been mourned, and because they have been
forgotten.

He heard their voices. He heard them from afar, from a distant country and a
different continent. He learned their language. While despicable servants of the System, barely able to stick a few insincere Ukrainian words into their
defective mixture of Russian and Ukrainian, were sneering at his accent, Jim
rolled his American "r" in the language of the dead who had called him, and he talked with them freely.

Mace was opposed to any form of contempt for man. This was the algorithm
of his intellectual opposition to any manifestations of totalitarianism. In this he was a true son of the finest democratic America that is built on the
spiritual heritage of Washington and Lincoln.

He had such an acute and passionate sense of justice and honesty that it
seemed to have burned him from the inside. It was this feeling that brought him to Ukraine-a country that became, possibly like no other country in the
world, a victim of permanent injustice and unfair treatment.

In many countries, involvement in the Holocaust entails criminal
responsibility. France is planning to make denial of the Armenian genocide a crime. One of the categorical conditions for Turkey's accession to the EU is
its acknowledgement of this genocide.

What we hear from the Verkhovna Rada of Ukraine even now is "the so-called genocide" and "Mace, the Holodomor dreamer."

Kyiv and other cities of Ukraine are choked by a noose of streets bearing
the names of its persecutors. Monuments to persecutors stand in all Ukrainian cities.

Therefore, it is difficult to hope that a country like this will be reckoned
with in the world. Russia understands only the language of force-contemporary official Ukraine can only speak to Russia from the position of weakness and meekness. Europe understands the language of
self-respect. For today's official Ukraine this is a profoundly foreign word
that it does not know how to translate into its political doublespeak.

Official Ukraine, as it is today, i.e., lobotomized, will hardly find money
in the state budget for a Holodomor Memorial or for the Institute of National Memory. It is erecting monuments to falsifiers of the elections rather than to scholars who are restoring its history from the abyss of
oblivion.

This kind of Ukraine finds millions of dollars for idiotic pre-election
advertising and none for the publication of Mace's works. This is all the more deplorable when we recall that Mace did not write exclusively about
the Holodomor-he researched the history of 20th-century Ukraine.

To publish his works means to make public a whole array of skeletons in the
Russian-Ukrainian political closet. In 1983 Mace published a book in the US on the destruction of national communism in Ukraine. He wrote merciless articles on the political nature of the Russian Orthodox Church.

Some of his results appear prophetic today. For example, Mace wrote about
the drama of Ukrainian socialism. "For better or worse, in 20th-century Ukraine socialism was the most influential ideology." This is the opening
statement in a chapter of his book entitled Ukrainian Statehood in the 20th
Century (published in 1996).

Whereas the beginnings of Ukrainian socialism are associated with such
prominent figures as Mykhailo Drahomanov and Mykhailo Hrushevsky, in its present stage it features names one feels ashamed even to pronounce in this series.

One can only say, "Jim, unfortunately, the most influential ideology in
Ukraine was indeed socialism!" The idealistic socialism of its first
adherent was a significant obstacle in the construction of the Ukrainian
state.

Further degeneration of this socialism and its fall from the level of the
European tradition to negotiations in the flea market of post-Soviet
politics have proved the political and moral fiasco of this ideology in the
history of Ukrainian statehood.

Mace's paper at the Kharkiv congress of the International Association of
Ukrainian Studies in 1996 was entitled "The Sociogenetic Legacy of the Genocide and Totalitarianism in Ukraine and Ways to Overcome It."

Mace was fully aware that the genocide-produced pathological deviations in
Ukraine were proportional to the eschatological dimensions of the genocide itself. They are difficult to eradicate because genocide derives its name from its undermining effect on the foundation of a nation's gene pool.

Mace opened up before Ukrainian society the book of its Apocalypse and
read this Black Book aloud. But society did not really hear him because the areas of its collective brain that are responsible for self- preservation, self-protection, and survival had been neutralized and lobotomized.

On Nov. 26, as you light a candle to
commemorate the tens of millions of Ukrainians who were killed only because they had grown crops from time immemorial, just look out of your window. You will see candles lit here and
there. Otherwise-the shimmer of TV screens blasting local or Russian pop
music.

It is difficult to say whether society will remain in this vegetative state.
Together with his fellow Ukrainian historians, Mace did everything possible to revive the nerve tissue of the Ukrainian nation's brain-in order to make it send signals, to make memory work, and to help society restore its will to live.

Whether the national brain will indeed start working is not under Mace's
control. It is up to Ukrainian society-and Russian society, for that matter. Russia became the self-appointed heir of the gold and diamond funds of the USSR. It will become a civilized state only when it has recognized that it is also the heir of the bloody fund of the USSR.

Many offensive remarks about Mace have been voiced from the rostrum of the
post-Soviet Verkhovna Rada. Looking at parliament we mostly see crowds of vicious political corpses with glassy eyes.

Jim, however, is strangely alive. Perhaps he was privy to some kind of
mysticism, as were his ancient Indian ancestors. Maybe he knew the mystery of overcoming death because everything that he occupied himself with was
tragedy. But he was rarely seen without a smile.

Even when he was resentful, with good reason, he exuded a powerful energy of
good will and inexplicable optimism that he alone possessed. Jim seemed to believe, despite all indications to the contrary, that common sense would
prevail and man would overcome human-generated absurdities and phantoms.

I believe that all of us who in some way
collaborated with Jim will always measure our history by his work, his love for Ukraine, and his intellectual integrity. Most importantly, we will refer to his deep conviction that Ukraine is a nation of astonishing vitality and that one day it will get over its post-genocidal legacy and become a conscious, noble, and orderly European country - a country respected in the world, in particular because it has self-respect.

After all, the Orange Revolution proved that this European Ukraine is
already nascent. Despite hardships, it is coming into being or, more exactly, beginning to revive.

When I asked Jim to meet one of my Italian doctoral students, who was
researching Khvylovy, he said, "Oh, sure thing! A friend of Khvylovy is a friend of mine!" - as if Khvylovy had not shot himself in 1933 but lived
somewhere near Jim, across the street, and from time to time they would get
together for a cup of coffee.

Now Jim is definitely drinking coffee with Khvylovy.

Some day we may be able to see Mace carved in stone on a Kyiv street.
Lively and passionate as he was, he would take it in good stride because he does not need a monument. What was more important to him was a monument that he himself worked on-a monument to millions of innocent Ukrainians who were tortured to death.

Perhaps a monument to Mace is necessary above all for Ukraine. It would be
an important landmark indicating that the country is starting to awaken from its post-genocidal state, which means that it is beginning to distinguish
destroyers from those whose love for Ukraine cost them their lives.

For our country this would be a small step but one that would bring it closer to Europe. And this step would be taken thanks to the American, James E. Mace.                                      
----------------------------------------------------------
The Day Weekly Digest #6, Kyiv, Ukraine, Tuesday, February 20, 2007

LINK:
http://www.day.kiev.ua/177534/
-------------------------------------------------------
---

   

© 2003-2008 Holodomor Website. E-mail: 1933@holodomor.org