|
Спогади
Попович Поліни Дмитрівни
* * *
Передмова сина Ярослава:
Висловлюю Вам щиру вдячність
за встановлення історичної справедливості. Ваша праця укріплює та
піднімає дух стареньким очевидцям трагічних подій, додає їм сил та
оптимізму.
Маю
нагоду поділитись спогадами своєї матері Попович Поліни Дмитрівни,
свідком голодомору.
Народилась мати 21 листопада 1928 року в селі Западинка
Васильківського району Київської області (на сьогодні село приєднане
до території Василькова) в сім’ї Дмитра та Христини Клименків. Разом з
батьками, старшими братом Петром та сестрою Марією у власній садибі
цього села пережили голодомор. Мати в сім'ї була п'ятою, наймолодшою дитиною. Окрім названих сестри Марії та брата Петра, батьки виховували ще найстарших: Килю та Васила. Саме їх (Килю та Василя) в добровільно-примусовому порядку "вступили" до комсомолу. Вони ж і благали на колінах не приховувати харчі. Марія та Петро в ті часи були малі. До комсомолу, слава Богу, ще за віком не підходили.
Записано розповідь з відеозапису 05 листопада 2006 року із збереженням
діалекту, лексики. Зараз Попович Поліна Дмитрівна проживає в місті
Тернополі, вулиця Лесі Українки, 11, квартира № 7. тел.
8-(0352)-24-74-91
З
повагою, Ярослав Попович
Далі подаю спогади від першої особи.
* * *
Ті що ходили, забрали корову, коня, забрали телицю, забрали підсвинка.
А до коня забрали всю утварь: і воза, і все, чим обробляли землю,
плуг, борони, все буквально. Це все забрали в колгосп.
Що я запомнила на
все життя, то як забірали корову. Тато тримав у вікні мене ззаді, а я
заглядала через вікно як мама не давала тої корови. Ту сцену я
запомнила, як мама кричала : „Змилуйтеся над тею дитиною, що воно буде
їсти!”
Я вже не пам’ятаю тих людей (що забирали). Одного тільки пам’ятаю,
його називали Халявіст. Він керував. Чи то його прізвище було, чи так
дражнили...
Марію
і Петруся (сестру і брата) вони зробили комсомольцями. Ті навіть не
розуміли, що таке комсомол. То для страху було. Їм казали: ”Якщо ваші
батьки не віддадуть все у колгосп, то ми вас вишлемо до білих
ведмедів.” Лякали. То вже мама мені розказувала: Марія і Петрусь
падали на коліна і просили батьків, щоб віддали: „Якщо Ви нас жалієте,
то віддайте, якщо не віддасте, то нас заберуть.”
Ще
пам’ятаю, як ходили і шомполами землю штрикали, шукали чи щось не
заховали під землею.
У нас
був сад. Там багато сорок гніздилось. Сусідні хлопчаки розорили ті
гнізда, яйця шукали. Не було ні сорок, ні котів, ні собак.
Їли
клей з дерев. Чуть не повмирали, так нам животи поскручувало. Мама
потім з того клею кисіль варила.
>В
33-м році були „трусінові” магазини. Може по-народному їх так назвали
— витрушували золото з людей. В них міняли золото на продукти. Якщо
попав на крупу чи муку, то получив там 200 грам, кілограм, в
залежності як там цінили те золото. Мама і тато все повивозили: і
сережки, і кольца. За ковані циганські сережки, вони були великі, тато
привіз одну велику-велику булку з білої-білої муки. Отак як візьмеш в
руку кусочок булки, як здавиш — і так пальці сходяться, а тоді як
розгорнув пальці — він розходиться. А взяв у рот — і нема чого їсти.
І ще він привіз кульок якоїсь крупи. За дві великі сережки.
Потім
в Києві появився комерційний хліб. Хліб давали по 400 грам на руки у
6-ій годині ранку. З 6-ти до 7-ми годин. Фактично одну годину. Так що
не можна було зайняти чергу і взяти декілька раз.
Прийшла твоя черга — взяв 400 грам, не прийшла — „будь здоров”, чекай
слідуючого дня. І так всі чекали, сиділи під тими магазинами сутками.
Потім
у нас начали будувати аеродром. Вони привозили своїх робочих. У нас
набрати робочих не було з кого. Люди були опухлі, голодні, сил не
мали. В них була своя столова, своє підсобне господарство. Вони мали в
тому господарстві кури, гуси, свині, корови. Привозили їм рибу. Вона
була велика, солона. Голови рибі відрубували і лишали для свиней.
Робочим варили каші крупяні. Такі, що навіть в помиях куски не
розпадались. Спочатку вони поставили бочки для помий. Люди розбірали
помиї до дна, що не було чого дати тим свиням. Тоді вони побудували
такі деревяні бочки, десь висотою метрів з два, поставили забор і
охороняли з того боку.
Голод
всього навчить людей. Додумались в ночі ходити до тих помий. Мені на
шию прив’язували торбу. По-під руки мені прив’язували другу вірьовку.
Цю вірьовку Петрусь накручував собі на ногу. Петро ставав на коліна,
потім ноги піднімав вище, а руками опирався на бочку. Марія ставала
йому на плечі. Як він піднімається, і Марія піднімається. А я вже— на
Марії. І така вже получалась піраміда. Так вони мене туди (в бочку)
відправляли. Як я впіймаю голову риби, то то було щастя. В ній було і
сіль, і жир. З хліба, хоч він був і мокрий, мама здавлювала і щось вже
робила.
То
я вже як наловлю в ту торбу, воно вже мене гне до низу, то смикаю за
вірьовку, кричати ж не можна було. І вони (брат з сестрою) мене
витягують. Як голова моя показалася там на верху, то Марія на Петрові
стояла і рученята простягувала до торби. З теї торби ми 2-3 дні жили.
Хватало нам. Робила мама супчик. Варила рибу так, що косточки були
м’які, що можна було їсти. Не завжди ту рибу було можна впіймати.
Завозили туди помиї звечора.
І от
одного разу візник, що возе відходи з столової заспав, чи Бог його
знає, чого він приїхав вдосвіта виливати ті помиї. А я була там ( в
бочці). Петрусь з Марією з того переляку пустили вірьовку. Я як почала
хльопатись і дьоргати за вірьовку, щоб вони мене витягли, то вона
впала до мене з того боку. Там було помий мені по-пояс. Виливав він
помиї з бочки на возі відром у цю велику бочку через дверцята, що
закривались на ключ. Вода стала підніматись. А яж була „три вершка від
горшка”. То що маленька, тай ще згорблена. Руки не опускала, так себе
гріла. Мама все боялася, щоб я не залишилась такою калічкою. Я стала
плакати. Вода піднімається, вже по горло. І я стала піщати. Той дядько
почув. Засунув голову тай питає: „Хто там є?” Плачу і кажу, що не
знаю. Той дядько каже: ”Стій не ворушись, я тобі зараз подам пусте
відро, а ти в нього влізь.” Всякому разі він мене витягнув, поставив і
питає:
—
Хто ж тебе туди послав?
—
Сама...
— А в
тебе мама є?
А мама лежала хвора. В неї було, як люди кажуть „собаче вим’я”. Вона як
колода була. Тими помиями і на ноги її поставили.
— Мама лежить пухла...
І він тоді каже:
— Раз у тебе мама є, то хай вона тобі зробить дві торби, щоб ти
мені одну приносила, а другу забірала. Я буду приводити тобі помиї,
ложити все сухе, а ти, щоб мене чекала.
Коли був його графік, тоді я ходила. Він привозив ввечері, коли сходив
місяць першу торбу, а пусту йому віддаю. От тоді вже ми голоду не
знали. Там був сухий хліб, суха немочена каша, інколи обварені кістки.
|
|
